Об’єктивність чи Суб’єктівність?

Індивідуальна Об’єктивність та закономірна Суб’єктівність
– може суб’єктивне бути правильним,
а об’єктивне помилковим?!

«Нетривіальність» та «альтернативність» аж ніяк не означають «ненауковість». Використовувані таким чином знання вже давно знаходять застосування у ряді галузей наук про природу, людину і суспільство, однак історики та більшість суспільствознавців їх наполегливо не помічають.

Зараз навіть серйозна академічна суспільствознавча наука, теж важко хвора «хронічним позитивізмом», і виходить з такого найважливішого допущення картезіанської (механістичної / скептичної) картини світу, як – результат спостереження однозначно, нібито, визначається природою “об’єктивного світу” і “пристроєм сприйняття”. Але ж це не так.

Природознавство, в першу чергу фізика, давно відмовилося від домінування картезіанської — раціоналістичної / об’єктивної — моделі і лінійно-причинного макету зв’язків, від так, нині там прийнята Теорія Відносності (ТО) Ейнштейна, в якій результати спостережень, вимірювань, експериментів не можна вважати об’єктивними без урахування самого спостерігача. Суспільствознавці ж ніяк не можуть збагнути елементарну річ: дані досліджень не рівні сприйняттю, яке обумовлене (!) досвідом та мовою, освітою, культурою, тощо.

Одні й ті ж стимули / фактори призводять до різних відчуттів, а різні стимули / об’єкти – до однакових. Сучасна філософія науки справедливо вважає, що в науці чільними є не спостереження, експеримент / процедури обробки даних, а парадигма Фундаментальних Принципів (сукупність нормативних установок, уявлень і термінів), як набір апріорних переконань, цінностей, фундаментальних метафізичних передумов щодо реальності і пізнання. Але будь-яка, найпрогресивніша і переконлива парадигма відносна — суб’єктивна, і не є, як така, єдиною істиною реальністю. Один набір даних (інформації) по-різному буде витлумачений в різних парадигмах, отож наука не завжди наближується до пізнання Істини. Такі твердження не є даниною моді «релятивізму» і «постмодернізму» інтелигентсько-декадентської пустопорожньої балаканини, покритої «розумними словесами». Втім велика кількість нових фактів з архівів аж ніяк не наближає до розуміння історичної правди.

Велика кількість інформації заважає сприйманню цілісної картини, сприйняттю тенденцій і закономірностей, тоді як при обмеженій кількості відомостей поліпшується цілісність сприйняття, розуміння тенденцій і принципів

Квантово-хвильові, голографічні моделі психіки і Всесвіту ведуть до неабиякого для нас висновку: велика кількість фактів / інформації забезпечує більшу деталізацію, але заважає сприйманню цілісної картини, сприйняттю тенденцій і закономірностей, тоді як при виважено обмеженій кількості фактів / відомостей зменшується деталізація ( “роздільна здатність”, resolution), однак поліпшується цілісність сприйняття, розуміння тенденцій і принципів. Цей висновок доволі складний для усвідомлення гуманітаріями, які не оперують філософськими знаннями. Проте, до-прикладу, Федір Достоєвський вважав, що «за окремим не бачиш загального», та й Ведична традиція містить у собі знамениту мудрість про те, що «все – [засноване] на одному, а одне – [проявляється] в усьому» (Anor aniyan – mahato mahiyan). Ця тема досить широка й складна для сприйняття сучасним примітивно-прагматичним “об’єктним інтелектом“.

Ці приклади показують, що в суспільствознавстві де-факто панує не пізнання фактів, а парадигма, яка тлумачить факти, виходячи з апріорних переконань, цінностей, метафізичних настанов про реальність і знаннях. Більшість, навіть серйозних, учених цього не тільки не визнає, але й не усвідомлює в першу чергу тому, що тут задіяні глибокі механізми.

Тут виникає наступна проблема. Академічна наука наполегливо виходить з поширеної помилки про історію, яка становить процес, що керується намірами людей, а також деякими “об’єктивними соціальними законами”. Вважається, що «об’єктивний» закон від людини не залежить, і може бути пізнаним, зрозумілим і використаним на практиці. Парадокс у тому, що “об’єктивний соціальний процес (закон)” є наслідком суб’єктивної, тобто внутрішньої і психічної діяльності людства. Перехід внутрішньої усвідомленої та психічної діяльності людини з індивідуального і міжособистісного рівня на масовий, згідно з відомим законом «переходу кількості в якість», веде до переростання суб’єктного в об’єктне (а також конкретної психологічної емпірики в абстрактні філософії). Сьогодні розмови про суспільну «свідомість» докорінно хибні; вести мову необхідно про усвідомлення і психіку, як про суперечливі прояви “свідомого і несвідомого” при безперервному інформаційному обміні та домінуванні суб’єктивності.

До речі, більшість загальновживаних, але цілком суб’єктивних, соціальних явищ вважаються об’єктивними через те, що, будучи глибоко внутрішніми (“несвідомими”), уже не усвідомлюються. Перебуваючи промодульованою інформацією (ідеї, думки, архетипи / психотипи / почуття, пристрасті / бажання, інстинкти / потреби), “психічна енергія” громадських мас рухає суспільством по складних траєкторіях. “Соціальна психіка” як інформаційне явище формується суспільством; “Психіка” (почуття і інші відчуття) людей формує і саме суспільство, через свідому і несвідому (об’єктивну і суб’єктивну) діяльність.

//

Shortlink for this post:
https://uk-ua.vedavrat.org/?p=11470