Назви та опис українського одягу

Одяг – покриття людського тіла. У широкому розумінні – це сукупність предметів (із тканини, хутра, шкіри та інших матеріалів), які одягають на тіло, а також головні убори, взуття, рукавиці. Доповнюють одяг змінні прикраси. Виходячи з основного призначення — захисту тіла людини від негативних впливів зовнішнього середовища — в процесі історичного розвитку людського суспільства функції одягу ускладнювалися та урізноманітнювалися. Уже на ранніх етапах свого існування одяг виконував знакову (сигнифікативну), ритуально-обрядову та магічну функції, вказував на статевий, віковий та суспільний стан людини, з часом вказував на етнічну та класову функції, ставав національним символом. В одязі реалізовувалися не тільки матеріальні, духовні та естетичні потреби людини. Одяг відігравав важливу роль у святах та обрядах, був носієм етнопсихології,давав уявлення про прекрасне, про естетичні уподобання народу. Одяг демонстрував художню обдарованість і вимогливість народних майстрів.

Усі види одягу розвивалися від його двох первісних типів: плечового (накинута на плечі шкура; накидка, сплетена з трави, листя пір’я) і поясного (різні настегнові пов’язки). Згодом плечовий одяг набув різноманітних форм у вигляді сорочок, плащів, різних варіантів верхнього одягу; поясний — спідниць, штанів тощо. З опануванням людиною прядіння, плетіння, ткацтва основними матеріалами для одягу стали тканини. Еволюція одягу відбувалася залежно від географічного середовища, форм господарства, суспільних відносин, культури. Уже на ранніх етапах історії одяг відображав етнічні особливості (родові, племінні), а згодом і національні, включаючи локальні варіанти. Зокрема український національний одяг мав локальні особливості, характерні для різних регіонів.

За способом виготовлення одяг розподіляється на шитий і нешитий. Нешитий — виготовляється з одного або кількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав’язок, булавок — фібул, пояса. Шитий одяг – це такий, деталі якого скріплюються різними швами, стає подальшим етапом у розвитку нешитого одягу. Він може бути глухий або розпашний, за кроєм — тунікоподібний, до стану тощо.

По розташуванню на людському стані одяг розподіляється на натільний, нагрудний, стегновий тощо. З давніх часів одяг розподіляється на верхній та нижній. Цей розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті, на вулиці, в будень, на свята (до церкви) тощо.

Комплекс одягу – це набір обов’язкових (традиційних) елементів одягу певного регіону або соціальної групи населення конкретного народу (етнічної групи), який сформувався в процесі історичного розвитку.

Костюм (франц. сostume від італ. сostume, буквально — “звичай”) – це є стильове об’єднання різних елементів одягу, певний його комплект, що складається з одягу, який покриває тіло, головного убору, зачіски, прикрас. Таке художньо-стильове поєднання відбувається за конкретними функціональними, етнічними, соціальними, історичними ознаками.

Національний костюм – це комплекс (набір) традиційного одягу конкретного народу, що склався в період завершення феодальної епохи та переходу до капіталізму. Цей період характеризується розквітом домашнього та ремісничого виробництва, стійкістю традиційних форм культури. Національний костюм виражає конкретну націю, він є проявом національної культури — символом конкретного етносу, одним із виявів національної самосвідомості.

Український традиційний костюм – це є багатогранне явище культури, що формувалося впродовж непростої історії українського народу, в конкретних природно-кліматичних, соціально-економічних та побутових умовах. У традиційному українському костюмі відбилася спільність походження східнослов’янських народів, тривалі взаємодії з культурою сусідніх слов’янських та неслов’янських народів. За загальної спорідненості елементів і форм костюма на всій етнічній території України він відзначається великим розмаїттям і багатством комплексів та типів.

Натільний одяг 

Єдиним видом натільного жіночого та чоловічого народного одягу в Україні в кінці 19 – на початку 20 ст. була полотняна сорочка.

Сорочка як назва одягу поширена не лише серед українців, але й серед інших слов’янських народів. Це один із найдавніших елементів одягу.

Сорочка (сорочиця) в період Київської Русі означала як натільний, так і верхній одяг або одяг взагалі, шилась з полотна та з сукна. східнослов’янська сорочка кінця 19 – початку 20 ст. мала велику кількість локальних варіантів крою, орнаментації та відповідала одному чи водночас кільком цільовим призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і стриманіші архаїчні пожнивні, і повсякденні сорочки, які ще у 19 ст. нерідко були єдиним одягом дівчат і парубків до певного віку. Чоловічі і жіночі сорочки в 19 ст. в цілому в Україні шилися з полотна різної якості, залежно від їх призначення, а також від заможності родини. Основними типами сорочок, що побутували в Україні наприкінці 19 – початку 20 ст., були тунікоподібні, з плечовими вставками, з суцільним рукавом, на кокетці. Локальна специфіка виявлялась у засобах поєднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та низу рукавів — манжет, у горизонтальному та вертикальному членуванні стану сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стану залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата.

Локальної своєрідності сорочкам надавала і їхня орнаментація. Орнамент виконувався технікою ткацтва або вишивки і був одним із важливих виявів специфіки культури та психології народу, відбивав його етнічну історію, місцеві риси та спільні елементи з орнаментом інших народів. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалось за традицією на дружину. Молодий приносив у дім із рідної сім’ї дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і нерідко вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила і вишила молода.

Стегновий (поясний) одяг

стегновий одяг прикривав нижню частину тіла та одягався безпосередньо на сорочку.

Чоловічий стегновий (поясний) одяг — штани (гачі, гащі, ногавиці, шаровари) різноманітної форми та крою, хоча і відомі різним народам із глибокої давнини, порівняно з іншими компонентами одягу — явище більш пізнє. їх поширення на різних територіях відбувалося поступово і було пов’язане з такими факторами, як поява верхової їзди. скажімо, поява кінноти у військовій справі, просування людини у холодніші кліматичні зони, з розвитком орного способу обробітки землі тощо. Ще в середині 19 ст. на території України носіння штанів вважалось ознакою соціально-вікової зрілості. їх одягали парубки після 15 років. Штани шили з грубого доморобного полотна — «дев’ятки» чи «десятки» білого кольору або з вибійчаним малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани шили з білої вовняної тканини, в західних областях України з доморобного валяного білого сукна, коричневого або червоного кольорів. Заможніше населення використовувало для штанів куповані тканини — синю китайку, сірий черкасин, казинет тощо. 

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холош, тобто форма дна з ромбовидним, прямокутним, трикутним або безклинним дном. Різновид крою визначався і кількістю швів, шириною штанів, довжиною холоші, способом утримання на талії за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса, тощо. Локальною ознакою є і спосіб носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них, з вузькими штанами сорочку носили навипуск.

Назви чоловічого стегнового одягу у східних слов’ян, зокрема і безпосередньо в українців, неоднакові і не завжди мають слов’янське походження.

Гачі («гащі», «ногавиці») – це є найдавніші загальнослов’янські назви чоловічих штанів. У період Київської Русі вони складались із двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилась на талії за допомогою «шворки». Гачі («холошні», «ногавиці») — вузькі штани, які набули поширення у західних та південних слов’ян. В Україні в кінці 19 — на початку 20 ст. вони побутували в західних та південних областях, а зараз побутують серед болгарських мешканців України.

Шаровари – це є термін персидського походження. Широкі штани — шаровари здавна відомі народам, що займали степову частину східної Європи. старовинні широкі шаровари складали обов’язкову частину одягу українського запорозького козацтва і були близькі за формою до тюркських. У другій половині 19 ст. шаровари уже зникають. Однак, широкий крій штанів у східній та Центральній Україні зберігся до кінця 19 ст., поки на зміну їм не прийшли “брюки” міського крою. Широкі штани побутували і у кавказьких народів, кримських татар, болгар, сербів. У росіян цей тип поширений серед населення, яке перебувало у безпосередній близькості до кочових народів східної Європи, а також народів Азії та Кавказу, де такий крій переважав.

Жіночий стегновий (поясний) одяг — запаска, дерга, андарак, літник, фартух, спідниця. В українському жіночому костюмі у другій половині 19 – на початку 20 ст. спостерігається кілька способів виготовлення стегнового одягу — за допомогою незшитих, частково зшитих та зшитих прямокутних полотнищ саморобної вовняної тканини. Незшитий (розпашний) стегновий одяг  — запаска, плахта, горботка — складався з одного або двох полотнищ (одно або двоплатовий). сорочка та один чи кілька шматків тканини, що охоплювали нижню частину тіла, — архаїчний і спільний для східнослов’янських народів комплекс жіночого одягу. Різні типи незшитого та частково зшитого українського жіночого стегнового одягу зберігають дуже давні форми, їхнє удосконалення відбувалося за рахунок розвитку прийомів народного художнього ткацтва, яке набувало локальних рис в орнаментально-колористичному вирішенні. Розпашний одно та двоплатовий поясний український одяг має спільні риси з румунською і молдовською «катринце», з болгарськими «пристілками», що свідчить про його раннє загальнослов’янське коріння. Зшитий стегновий одяг — спідниця, анадарак, літник, димка, фартух, кабат. У центральних областях України він побутував із незшитими формами. В північних лісових районах українського Полісся, а також в ряді західних областей (наприклад, Закарпаття, Львівщина) спідниця була основним типом стегнового жіночого вбрання. спідниці шились у 3-4 пілки з доморобних вовняних, напіввовняних, полотняних тканин, а з розвитком мануфактури — і з фабричних матеріалів. Вони мали різноманітні колористичні та орнаментальні рішення, а також різні назви.

Андарак – це є спідниця з вовняної або напіввовняної доморобної тканини червоного кольору, з закладеними ззаду складками, які по низу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. Червоний, прикрашений орнаментом анадарак побутував на півночі Чернігівщини. Андараком називали і спідниці із смугастої саморобної тканини на Поліссі.

Аерга («опинка», «обгортка», «горботка», «фота», тощо) – це одноплатовий розпашний жіночий одяг. Шився він переважно із доморобної вовняної тканини. Отримав розповсюдження на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Цей тип поясного одягу мав значну різноманітність варіантів тканого малюнка, кольорового рішення, розмірів і способів носіння.

Мімка («мальованка») – це є спідниця із саморобного полотна з вибійчаним малюнком. Побутувала в центральних і західних областях України.

Запаска – це є найдавніший загальнослов’янський варіант незшитого стегнового одягу. Вона була поширена майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Здебільшого цей тип одягу складався з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини — двоплатова запаска. На Подніпров’ї дві запаски були у вигляді досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, переважно чорного та синього кольорів. спочатку пов’язувалась на талії задня частина, ширша і довша, чорного кольору («сіряк», «плахта»). Попереду закріплювалася друга, вужча і коротша, синього кольору запаска — «попередниця». Цей тип двоплатової запаски зберігся в другій половині 19 ст. на території середнього Подніпров’я як повсякденний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски. Передня частина святкової запаски прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою, розташованими у нижній частині.

Саморобні двоплатові запаски інших районів України відрізнялися художнім вирішенням. Вся площина запаски-попередниці Поділля рівномірно заповнювалася тканим або вишитим орнаментом. На Житомирщині, північній Тернопільщині та Хмельниччині побутували килимові запаски. Запаски Придністров’я, Прикарпаття та Карпат були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, часом з додаванням металевої нитки (сухозлоті). На Поліссі біла полотняна запаска прикрашалася широкою смугою червоного тканого орнаменту.

На всій території України побутував і фартух,який носили з різними типами стегнового одягу (зшитими чи незшитими). Його робили часом із дуже дорогих, купованих святкових тканин, частіше привізних (парчі, візерункового шовку, шерсті).

«Кабат» («сукня») – це яскрава вибійчана гофрована спідниця у лемків.

Аітник – це є смугаста (на червоному тлі) яскрава вовняна або напіввовняна спідниця поліського типу. Побутувала на київському та житомирському Поліссі, на території Рівненської та Волинської областей. Виготовлялася із білого полотна у п’ять-шість полотнищ, закладалася у дрібні складки і по низу прикрашалася широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.

Плахта – це частково зшитий, розпашний святковий стегновий жіночий одяг українців середнього Подніпров’я. Плахта, як і російська “поньова“, спільний для східних слов’ян термін, що означає “плат“, “полотнище тканини“. Цей тип стегнового одягу має дуже давнє походження, а в 18-9 ст. — це невід’ємна частина центрального українського жіночого національного костюма. Плахта виконувалась із двох полотнищ («гривок») барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивалися приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала стан позаду, а незшиті «крила» («криси») перегинались і вільно звисали з боків. іноді передні кути плахти, як і обгорток, підтикалися під пояс. Незшиті кінці-крила позаду розходилися і з-під них було видно зшиту половину плахти. Щоб малюнок виходив на лице, кожну пілку плахти ткали до половини на лице, а з половини навиворіт. На свято у заможних родинах носили дорогі святкові плахти, а попереду пов’язували важку з узорами вовняну або парчеву запаску.

Фартух – це є біла полотняна спідниця у бойків. Прикрашалася по низу вишивкою («циркою»),

Щорц – це є смугаста (на білому тлі) яскрава спідниця Львівської області.

Нагрудний одяг 

В українському традиційному костюмі безпосередньо на сорочку одягався нагрудний одяг, що прикривав верхню частину людського тіла і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу міг бути без рукавів і з рукавами. Тобто безрукавки і «кохти» з рукавами. Еволюція нагрудного одягу відбиває етнокультурні взаємовпливи і місцеві традиції, тісно пов’язана з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Безрукавки демонструють велику різноманітність народного одягу в Україні. Розмаїття безрукавок представлено за рахунок використання різних матеріалів, крою, художніх прийомів. У різних місцевостях України вони мали свою специфіку стосовно довжини і пропорцій.

Кептар – це хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Вона мала значну локальну різноманітність стосовно довжини та художніх прийомів оформлення.

Керсетка – це є безрукавка з фабричної тканини, поширена на Подніпров’ї. Вона мала локальні варіанти пропорцій, довжини, декорування. Керсетка розвивалася здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на півдні України (Дніпропетровщина, Кіровоградщина, Херсонщина). Класичних, найрозвиненіших форм набула керсетка у другій половині 19 ст., коли установилися не лише основні принципи її крою, а чітко визначилися їхні локальні особливості стосовно пропорцій, колориту, оздоблення.

Аейбик (бруслик, катанка, горсет)  – це сукняна безрукавка передгір’я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Юпка («куртка», одяг піджачного типу) – це є нагрудний одяг з рукавами, відомий в Україні в другій половині 19 – на початку 20 ст. Переважно виконувався із фабричних тканин і повторював форму і крій місцевих безрукавок.

Верхній одяг 

Верхній одяг в Україні в кінці 19 – на початку 20 ст. був надзвичайно різноманітний. Різні типи традиційного верхнього одягу відповідали специфіці природно-кліматичних умов, характеру господарсько-трудової діяльності, соціальному становищу різних верств. На верхньому одязі особливо яскраво відбилися етнокультурні взаємовпливи.

Верхній традиційний одяг поділяється на осінньо-весняний, зимовий та плащовий. У зв’язку з кліматичними особливостями регіону найбільшого поширення в українців набув осінньо-весняний вид верхнього одягу, розвиток якого відбувався шляхом тісного взаємозв’язку з одягом інших народів, а також шляхом використання народними майстрами значної різноманітності матеріалів, форм (пропорцій, довжини), конструктивно-художніх прийомів. За матеріалом осінньо-весняний традиційний верхній одяг розподілявся на такий, що шився з домотканого валяного сукна, і з купованих фабричних або привізних тканин.

Осінньо-весняний одяг із домотканого сукна — давнішого походження. Найархаїчніший — глухий верхній одяг кінця 19 – початку 20 ст. — в Україні практично не зафіксований. Розвитку набув розпашний його варіант. А така давня ознака, як відсутність рукавів, виявилася стійкішою і збереглася у верхньому сукняному одязі жителів Карпат.

Форми верхнього осінньо-весняного одягу з домотканого сукна кінця 19 – початку 20 ст. залежали від типу крою спинки і способу поєднання її з передньою пілкою по лінії бокового шва. Виходячи з характеру цих двох визначальних моментів, розрізняється верхній одяг:прямий,розширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний), приталений — з невідрізною спинкою або з частково чи повністю відрізною спинкою.

Традиційний верхній одяг із домотканого сукна не розрізався по лінії плеча, тобто викроювався з перегнутого полотнища («в перекидку»). Прямий найдавніший крій зберегли деякі види верхнього одягу з домотканого сукна ще на початку 20 ст. в західних областях України. Одночасно з домотканим сукном заможне населення Подніпров’я здавна використовувало для верхнього одягу привізні тканини, а з розвитком вітчизняного мануфактурного виробництва — і місцевого виготовлення. Одяг із різних за своїми властивостями, часто досить легких купованих тканин в кліматичних умовах України відігравав роль верхнього протягом значної частини року. Широкого розповсюдження і розвитку такий одяг набув серед населення сіл, розташованих неподалік від торговельних центрів. У 18 – першій половині 19 ст. для нього використовували кольорове сукно різного ґатунку, узорний штоф, китайку, сірий черкасин, репс. Для оздоблення використовували кольоровий оксамит, парчу, які завозилися із західноєвропейських країн і зі сходу. Одяг із купованих тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а також сильно розширеним донизу — вільного халатоподібного крою. Шився на підкладці. За потребою (залежно від призначення) утеплювався тонким шаром клоччя або вати.

Верхній зимовий одяг українців, як і інших слов’янських народів, виготовлявся з овечих шкір, що було зумовлено розвинутим вівчарством і кліматичними умовами.

Відлога («затулок», «кобка», «каптур», «бородиця») — капюшон, який пришивався до невеликого коміра або до горловини плащеподібного одягу і прикрашався вишивкою або обшивками. Його у негоду накидали на голову, прикриваючи обличчя.

Гугля – це є подовжена прямоспинна одежа із білого сукна без рукавів. старовинний, з білого доморобного валяного сукна гуцульський плащ-накидка.

Гуня – це гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого доморобного сукна з імітованими рукавами. Накидався на плечі.

Жупан – це є давній тип слов’янського верхнього одягу, який у 17-18 ст. був складовою частиною святкового чоловічого або жіночого українського костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Жупан був ознакою заможності. Шили його з дорогої шовкової тканини — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, переважно блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталений, з призбираною спинкою і полами, що ледь-ледь сходилися; з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети, кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, вишивкою гарусом. Вздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивалися ґудзики.

Характеризуючи народний одяг кінця 19 ст., Б. Познанський писав: «Навряд чи можна побачити у м. Біла Церква Київської губернії молодиць, одягнених у жупан із темно-синього сукна з парчевим широким відкладним коміром у вигляді пелерини, з такими ж парчевими відлогами на грудях, манжетами та галунами на бокових стачках біля початку зборів. У парчевому під наміткою очіпку і червоних чоботах». Жупан носили з кунтушем з відкидними рукавами і прорізами для рук. Якщо кунтуш не увійшов до селянського вжитку, то жупан, який з часом почали носити зі свитою, закріпився у першій половині 19 ст. в костюмі заможного сільського населення Подніпров’я, ставши прототипом подальшого виду одягу з фабричних тканин — «юпки», що з часом увійшла в широкий вжиток.

Козачка – це місцева назва свити з підрізними бочками на Полтавщині.

Капота – це є старовинний верхній одяг із купованих тканин, подібний на жупан; його носила найбільш заможна частина жінок і чоловіків на селі як святковий одяг. Капота була довшою і об’ємнішою од жупана, з глибоким заходом, вільна у талії, з трьома і більше складками на спинці, з вузьким рукавом і великим виложистим коміром. Її шили з тонкого сукна або з шовкової тканини — однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами та «фантастичними» квітами. Капота виходить із ужитку у другій половині 19 ст., однак її конструктивно-художні особливості — виразність форми і оздоблення, використання орнаментальних тканин — набули розвитку і застосування в елементах костюма, що побутував на рубежі 19 і 20 ст.

Кирея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) – це плащоподібний одяг однотипного крою. Керея побутувала на всій території України в 19 ст. Шилася з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого ґатунку — рядовини, чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого коміра пришивався прикрашений вишивкою капюшон. Застібок цей одяг не мав і підперезувався поясом. Одягався поверх усіх видів верхнього одягу у негоду.

Кобеняк —- це є розширений плащоподібний одяг, що побутував на правому березі Дніпра.

Кожух нагольний – це некритий зимовий одяг із овечих шкур, що був поширений в Україні у 19 ст. Кожух шився хутром досередини. В різних місцевостях України він мав свої особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. За кроєм нагальні кожухи були прямоспинні, розширені донизу — «тулуб’ясті», «кульові» та приталені «під стан». Колір у кожухів переважно білий, рідше червоний або чорний. Червоні кожухи мали у різних районах певні відтінки. На Чернігівщині — це оранжево-коричневий, на Черкащині — червоно-коричневий. Вичинка білої овчини була якіснішою і дорогою, тож виробництво з неї кожухів зникає раніше. Вироби ж з червоно-дублених шкір тривалий час користуються попитом не тільки на місцевих, але й на віддалених ринках. Нагальні українські кожухи прикрашалися вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих різноколірних плетених шнурів, купованого або саморобного в’юнчика з вовни, китичками з різноколірних вовняних ниток у кутах вшивання клинів, ласток.

Кожушанка («хутрянка», «хутро», «шушун») — зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном. Поширений у західних та північних районах України. Прямоспинні форми зберіг верхній одяг із овчини в українського населення Карпат. Кожушанки є різні — «кожухи», «кожушанки», безрукавні кожушки («кептарі», «камізолі», «бунди», «брушляки»), їхній крій і оздоблення співзвучні давнім архаїчним формам.

Кунтуш — старовинний, поширений серед східних слов’ян, а також угорців, поляків, народів сходу верхній одяг, що вдягався поверх жупана. Шився кунтуш з дорогих Гатунків кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими імітованими рукавами («вильотами»), які перекидалися через плечі на спину. сукняний кунтуш, як і жупан, прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами. В 19 ст. кунтуш зникає із побуту.

Курта («куртина», «куртха», «куртка», «чекмінь») — старовинний верхній чоловічий і жіночий одяг, схожий на російський “кафтан”, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шився він із китайки, сірого демикатону, сукна. У другій половині 19 ст. його здебільшого носили вдома, під час роботи.

Куцина — на півночі Чернігівщини та Київщини місцева назва верхнього одягу з домотканого сукна навподіб «свити».

Манта — старовинного прямого крою довгий плащоподібний одяг, переважно з білого доморобного сукна, розкішно орнаментований. У кінці 19 – на початку 20 ст. цей архаїчний тип верхнього одягу західних областей України використовувався як обрядовий.

Опанча — верхній одяг, розширений донизу боковими клинами, так званого «халатоподібного» типу. Ця назва має загальнослов’янські корені і пов’язана з терміном «япончица», згаданим у «Слові о полку ігоревім». Широко розповсюджений в Україні плащовий, халатоподібний одяг. Шився переважно з одного або двох перегнутих по плечах полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, підперізувався поясом. У 19 ст. такий тип верхнього одягу використовувався в негоду і одягався поверх інших видів вбрання, особливо в дорогу.

Свита — приталений верхній одяг із домотканого сукна Різні види набули значного розвитку у центральних районах України у 19 ст.

Свита «до вусів» — невідрізний, розширений від лінії талії донизу двома клинами крій, аналогічний російському одягу «з перехватом», «з пережимом». Зберігся в старовинних українських «свитах» («до двох вусів») Подніпров’я (малюнки А. Рігельмана, О. Сластіона), а також зберігся у свиті-«латусі» та свиті-«куниці» Полісся, в «кабаті» Західної України. Для такого одягу характерна об’ємність, опуклість за рахунок клинів («опуклих вусів»). На Подніпров’ї та Слобожанщині стародавній крій свити отримав подальший розвиток. спочатку вшивали третій клин («свита до трьох вусів»), а на рубежі 19—20 ст. цей крій почав удосконалюватися завдяки розрізанню спинки по вертикалі до пройми. Кількість клинів збільшилась, і відповідно до цього зросла кількість швів. Це призвело до появи приталеної «під стан» багатоклинної свити. Трикутні або у вигляді трапеції клини замінювалися глибокими, часом подвійними складками. Шилася така свита з білого або сірого сукна, довжиною до колін і нижче.

Свита «до рясів» — удосконалення прямоспинного крою свити сталося через розширення нижньої частини і часткове підрізання спинки по лінії талії, а також вшивання прямокутних клинів («ряси», «забори», «брижі»). У свиті з підрізними бочками («з рясами і прохідкою») звужувалася, але обов’язково зберігалася суцільнокроєна частина спинки («старша фалда», «прохідка», «доріжка», «застібок»). Кількість зборок збільшувалася за рахунок звужування верхньої частини свити у талії, а також завдяки введенню додаткових широких клинів у нижню частину. свита зі зборами розвивалася паралельно з багатоклинною і широко побутувала на значній території України (переважно як чоловічий одяг) майже до початку 20 ст. На Подніпров’ї (переважно Правобережжі) її шили з темно-коричневого, на Поліссі та Поділлі — з білого або сірого домотканого сукна.

Свита «до заборів» (катанка) – це є свита з підрізними та призбираними бочками, що побутувала на півночі Подніпров’я.

Сердак (нетик) – це стародавній короткий прямоспинний гуцульський верхній одяг із коричневого (зрідка червоного) домотканого валяного сукна, прямоспинного крою, оздоблений по-різному сплетеними, ручної роботи шнурами з вовняних кольорових ниток. Носили накинутими на плечі (наопашки).

Сіряк – це є довгий, розширений донизу верхній плащоподібний сукняний одяг, поширений на Лівобережній Україні.

Халат – це плащоподібний, з купованої тканини одяг, розширений донизу великими клинами, з великим виложистим коміром. Поширений на Подніпров’ї.

Чемліт – це є верхній одяг із тонкого білого сукна, побутував серед селянства Київської губернії. Він повторював крій свити з відкладним коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.

Черкеска – це на лівобережжі Дніпра тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Чоловічині верхній одяг, схожий на кабардинську черкеску з відкидними рукавами.

Чуга – це є прямоспинний плащоподібний одяг із коричневого доморобного сукна з імітованими рукавами. Поширений серед населення Карпат.

Чумарка («чемерка», «чемерина», «чамара»)  – це довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзиків спереду, зі стоячим коміром. Шилася з тонкого чорного сукна або бавовняної тканини, прикрашалася тасьмою, китицями, петлицями.

Шушун («шушпан», «халат», «бурнус») – це є старовинний верхній одяг із купованих тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою. Наприкінці 19 ст. молоді і похилого віку заміжні селянки в центральних областях України одягали його на свято, до церкви, використовувався він і як обрядовий. Цей тип бере своє походження з давніх загальнослов’янських видів одягу, що побутували і у містах, а з часом законсервувалися у селі. Шили його з вибійчаного однотонного ситцю, тонкої вовняної, шовкової тканини. Об’ємність одягу такого типу досягалася за рахунок дрібних, закладених по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії складок. Здебільшого мала великий призбираний відкладний комір і манжети, у різних місцевостях була різної довжини.

Юпка – це одяг із купованих тканин. Поступово витісняє традиційний з домашнього сукна і старовинний одяг із купованих імпортних тканин. Цей процес відбувається наприкінці 19 ст. у найрозвиненіших районах України з поширенням продукції місцевих мануфактур. Холості (неутеплені) або ватяні юпки «круглі ватяні кохти» (ватянки) розвивають місцеві традиції крою верхнього одягу з домотканого сукна. Збільшується кількість клинів і бантових або подвійних складок (накладів), спинка часом відрізається по лінії талії. Використовувалися однотонні або орнаментовані (тканим чи вибійчаним малюнком) фабричні тканини. Верхня, дорогша і нарядніша тканина, дублювалася гармонуючою, але недорогою підкладкою, часом і ватяною прокладкою, які пришивалися ручним швом, а згодом — машинною строчкою. Цей тип увібрав у себе крагці традиції народних конструктивно-технологічних і декоративних прийомів, утворюючи складну фактуру. Локальні варіанти відрізнялися довжиною та пропорціями, художньою та технологічною обробкою деталей і оздоблення.

Юпка баєва – це є святковий жіночий селянський верхній одяг Подніпров’я. Це давній тип верхнього вбрання з трьома клинами і великим відкладним коміром з тонкої червоної, синьої або зеленої «байки» (спеціального ворсистого сукна, раніше привізного, а з 18 ст. — місцевого виробництва). Вся поверхня юпки прикрашалася саморобними китицями («хвостиками», «ковтками», «мухами») з кольорової вовни, які контрастували з основою юпки.

Доповнення костюма (аксесуари)

Пояс, головний убір, взуття, зйомні прикраси — невід’ємна частина комплексу народного одягу кінця 19 на початку 20 ст., що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Це призвело до значного різноманіття функцій, багатства матеріалів, форм, технік виконання, художніх рішень. Вони були яскравими виразниками локальної специфіки костюма, відбиваючи етнічну історію, етнокультурні взаємовпливи. В кінці 19 ст. у жіночому традиційному українському костюмі була неприпустимою відсутність головного убору, пояса або ж культових прикрас. Останні зберігають давні, спільні для трьох східнослов’янських народів риси. З ними пов’язано багато давніх традицій, вони виступали вагомими компонентами в народних обрядах, повір’ях, про що свідчать численні фольклорні записи.

Пояс, головний убір, взуття, зйомні прикраси були і виразниками естетичних поглядів. Ці важливі декоративні елементи підкреслювали святковість або буденність комплексу, створювали цілісний художній образ. Маючи певною мірою самостійне значення, кожний із додаткових елементів костюма може стати об’єктом спеціального дослідження етнографів та мистецтвознавців. Однак тільки при комплексному вивченні основних та допоміжних деталей одягу можливе відтворення народного традиційного костюма кінця 19 – початку 20 ст., тільки комплексний підхід спроможний розкрити його локальну специфіку, функціональну та художню завершеність.

Пояс — один із обов’язкових елементів і одночасно прикраса одягу східних слов’ян. У старослов’янських, переважно чоловічих похованнях, зрідка находили залишки тільки шкіряних поясів, досить вузьких, з мідними або срібними пряжками, наконечниками та бляшками. Це наводить дослідників на думку, що плетені або ткані з натуральних волокон пояси в похованнях не зберігалися. В 13-15 ст. дорогоцінні пояси були важливою соціальною ознакою, знаком феодальної гідності, прикрасою одягу князів, бояр. Золоті та золочені, прикрашені перлами, сердоліком пояси передавалися у спадок, спеціально вносилися у майнові описи. У 16-17 ст. зміни в костюмі феодальної знаті здрібнили соціальну функцію пояса, та все ж його декоративна роль збереглася.

У народному костюмі кінця 19 – початку 20 ст. пояс виконував різноманітні функції. За допомогою пояса закріплявся поясний та охоплювався розпашний верхній одяг (для утеплення). Він стягував та захищав м’язи живота від розтягів під час тяжкої фізичної праці. На поясі носили різні предмети повсякденного вжитку. Він був своєрідним талісманом та прикрасою. Пояс – один із видів народного мистецтва, нерідко він ставав неповторним художнім виробом. На його давнє походження вказує значна кількість повір’їв, що пов’язані з поясом як талісманом. У слов’янських народів здавна існувала традиція зображати на поясі певні знаки — обереги, символи, емблеми. У 19 ст. в орнаментацію пояса іноді вписували свої ініціали або ім’я (як і ім’я коханої або коханого), дату та місце народження. Неодноразово підкреслювалося і емблематичне значення народних орнаментованих поясів українців.

із поясом пов’язані і питання народної етики, а також обрядовості. За народними звичаями, ходити без пояса (у некомплектному одязі) означало скомпрометувати себе.

Регіональну своєрідність народних традиційних поясів кінця 19 – початку 20 ст. створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов’язування. Пояси виготовлялися з вовни, льону, коноплі, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. В кінці 19 – на початку 20 ст. за розміром (особливо шириною) і призначенням можна виділити дві групи жіночих поясів. Це вузькі пояси — крайки та пояси широкі (до 30 см), якими здебільшого підперезували різні види верхнього вбрання, а з часом керсетку.

За технікою виготовлення пояси були ручного і машинного ткацтва та плетені. Пояси, ткані на дощечках(на бердечці), могли бути одноколірними (без малюнка) або ж (частіше) пофарбованими в червоний чи зелений кольори, а також поліхромними, з виразним орнаментальним малюнком геометричного або рослинного характеру.

Викінчувалися пояси різноколірними торочками або великими кулястими китицями (кутасами). Плетення поясів «по стіні»— особливий спосіб, у якому використовують різні техніки — плетення або в’язання. Вони створювали цікавий зоровий ефект. Наприкінці 19 ст. найрозповсюдженішими поясами були вовняні саморобні, пофарбовані вручну у яскраві червоні, зелені та інші кольори. Бідніша частина населення економічно відсталих північних районів носила нефарбовані білі пояси або лико чи мотузочок.

Крім саморобних поясів, поширені були й пояси, виготовлені міськими ремісниками.

Очкур — вузький пояс, шкіряний або з рослинних волокон, який втягувався в обшивку («очкурню») широких штанів. Побутував він на Подніпров’ї.

Пояс-рушник — був обов’язковим для нареченої під час весільного обряду не тільки в українців, але й у інших східнослов’янських народів. На Поліссі жінка за традицією дарувала чоловікові червоний пояс, нібито оберігаючи його від нещастя (пристріту, наговорів, жіночих чарів). Наречена на Полтавщині підперезувала нареченого святково вишитим поясом, що, за народними повір’ями, зміцнював чоловічу силу. Пояс підкреслював святковість одягу, був покажчиком заможності його власника.

слуцькі пояси.Широкого розповсюдження у 18 ст. серед багатих верств українського населення, в тому числі серед козацької старшини, набули пояси з дорогої тканини. На початку 18 ст. шовкові, ткані золотом і сріблом пояси привозили в Україну з Китаю, Туреччини та Персії. Особливо цінувалися персидські пояси з тонкого кашеміру, з однобічним орнаментом, вишуканих кольорів і малюнків. У середині 18 ст. на території Білорусі в м. слуцьку була заснована одна з найбільших мануфактур з виробництва поясів. Попит на слуцькі пояси у другій половині 18 ст. був великим не лише у Білорусі, але й у Росії та Україні, їх носили у комплексі із жупаном та кунтушем. Характерною особливістю слуцьких золотих поясів була їхня двобічність. Кожна із сторін мала свій колір і візерунок.

Розкішні шовкові, з рослинним малюнком, слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запорозьких козаків. Мануфактура з виробництва золототканих поясів наприкінці 18 ст. поступово почала занепадати через відсутність місцевої сировини (шовку, золотої, срібної нитки), яку необхідно було ввозити з-за кордону. Однак, традиція використовувати широкі ткані пояси, у колориті і малюнку яких простежувалися східні мотиви, збереглася в Україні до кінця 20 ст.

Черес — шкіряний чоловічий пояс, поширений у гірських районах Карпат. Череси були різних розмірів. «Пасок» на одну пряжку — «малий ремінь», на дві пряжки — «великий ремінь». і великий ремінь на шість пряжок. Оздоблювалися вони різними техніками — витисканням на шкірі, мідяними ланцюжками, ґудзиками місцевої гуцульської роботи («ціточки»), плетінкою із кольорових шкіряних тасемок. З правого боку череса звичайно висів на мідяних ланцюжках «рекітязь» — гаманець для зберігання грошей, «кресало» і «протичка» для люльки. З лівої сторони череса був прикріплений ігольник. З-під череса було видно «люльку» і «дармовіси» від гаманця. До широкого пояса на чотири-п’ять пряжок прикріплявся ще роговий «сугак» — пристрій для розв’язування вузлів, а також складаний «бганий» ніж і металевий топірець. Через плече перевішувалася дерев’яна або рогова порожниця.

Черес з калитою — різновид шкіряного пояса, який носили чумаки. Був у вигляді довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці і ремінцем на іншому.

Головний убір 

В комплексах народного одягу особливе місце посідає головний убір. Він підсилює локальну специфіку одягу, підкреслює його святковість або буденність, соціально-класові та вікові особливості, сімейний стан людини.

Дівочі зачіски. Мініатюри старих рукописів свідчать про те, що слов’янські дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині проділом. Ця глибока традиція впродовж сторіч зберігалася в побуті українських дівчат. Для кінця 19 – початку 20 ст. це явище уже стає винятком і нерідко пов’язується з тим чи іншим обрядом. На Поділлі, зокрема, жінки розпускали волосся на знак жалоби під час похорон. На значній території України дівчата розпускали волосся на весіллях. Під час роботи волосся підв’язували або заплітали в коси. Для дівчат характерною була зачіска з однією або двома косами. Зачіска в дрібненько сплетені косички — «дрібниці» поширена була серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини. Подільські дівчата заплітали волосся в багато попліток (дрібниці) і закладали на голові вінкоподібним способом. Дівчата на Волині та Поділлі заплітали коси учетверо — «батіжком».

У деяких місцевостях Прикарпаття (Бойківщина) був поширений старовинний звичай — своє власне волосся вдвічі подовжувати штучними «косами» з червоної бавовняної волічки. На Гуцульщині дівчата заплітали волосся в косу разом з ниткою «шваркою», на яку нанизували мосяжні ґудзики, що прикрашали косу. Щоб прикріпити косу, її густо і міцно оплітали ще червоною вовною — «попліткою». Для збереження зачіски «упліт» дівчата прив’язували кінці кіс на тім’ї червоною стрічкою, яку пов’язували на потилиці. Всю зачіску прикрашали різними живими квітами — «закосичували». На Закарпатті дівчата також заплітали волосся у дві коси — «плетіна». Голову перев’язували різнобарвною вовняною опояскою, а на потилиці звисали жмути з червоної вовни — «бовтиці». На Покутті дівчата розділяли волосся на тім’ї на дві половини і заплітали над вухами коси — «китки», які укладали довкруж голови на зразок вінка.

Для дівчат лівобережної Наддніпрянщини типовим у святкові дні було заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень у дві, що закладалися вінком навколо голови. На Правобережжі — і в свято, і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які вільно спадали на спину, а під час роботи — закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кісок.

Зафіксовані й складніші види зачісок. Наприклад, зачіска у зв’язки, при якій частина волосся спереду відділяється і розподіляється на прямий проділ та напускається на обидві сторони чола, утворюючи так звані «начоси», кінці яких закладаються за вухами під коси. В коси вплітають кісники у вигляді вузенької яскравої «стрічки» («шнурка», «стьожки»).

Звичай прикрашати голову квітами в Україні був дуже поширений. В народі так і говорили — «квітчатися». Дівчата, заплітаючи волосся у дві коси, обвивали їх навколо голови та закріплювали в них квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка.

Дівочі головні убори відрізнялися суттєво від жіночих. Їм притаманна велика різнорідність і пишність кольорів. Великою різноманітністю форм і оздоблень відзначалися дівочі головні весільні убори. Характерна особливість дівочих головних уборів полягала в тому, що маківка голови була завжди відкритою. Звідси й назва головного убору — вінкоподібний.

Вінкоподібні головні убори поділяються на вінки-шнури, вінки площинні, вінки звиті. Різним буває матеріал (стрічки, плетені шнури, шовкова тканина, пташине пір’я, штучні та живі квіти), конструкція, форма і техніка виготовлення цього виду головного убору (від тоненької стрічки до високих, складних за конструкцією вінків).

Вінки-шнури мали вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов’язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, зокрема на Чернігівщині, з обох боків голови затикали штучні або живі квіти. іноді на таку стрічку нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок (Київщина).

Вінкоподібне площинне вбрання голови робилося обов’язково на твердій (іноді картонній) основі, яка мала циліндричну форму. Часом на таку тверду основу у багато рядків нашивалися вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки, здебільшого ж основа лише обтягувалася шовковою тканиною, а зверху прикріплювалися квіти (Київщина, Полтавщина).

Вінки звитібули наступною стадією розвитку дівочих головних уборів після простого закладання квітів за стрічку та за коси. Цей святковий дівочий головний убір відзначався територіальними особливостями. На середньому Подніпров’ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку до потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) «квітчалися» в протилежному напрямку.

Вінок звитий, чубатий – це такий, у якому композиційний акцент спереду, залежно від призначення (на весілля або просто святковий). Звитий вінок міг бути більш-менш нарядним і складним. Він робився із чорнобривців, рожі, волошок, маку, жоржини, барвінку або штучних (воскових чи з паперу) квітів і прикрашався сусальним золотом, пташиним пір’ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду чіплями барвисті стрічки. Вінки на Західній Україні прикрашали волічковими «уплітами», «ґерданами» з скляних намистинок, обрядові вінки — листками позолоченого барвінку тощо.

Дівчата запинали голову попід бороду червоною узористою хустиною і, пов’язавши її на тім’ї, спускали кінці з тороками поза головою — «у переміть». Попід хустку втикали з боків голови живі квіти («чічки»). На Івано-Франківщині дівчата прив’язували до кіс цілі жмутки червоної, рідше різнокольорової вовни, яку опускали на плечі, — «уплітки».

Буковинські гуцулки носили вінки з стеклярусу і стрічок, штучних квітів і павиних пер — «карабулі». На весілля вдягали головний убір за формою шапочки, зроблений із гальонів, ґерданів та стрічок. Це головне накриття над чолом було оздоблене круглими металевими бляшками, збоку — китицею із квітів, а верх — китицею з трави (ковилю).

На свята дівчата прикрашали коси квітами або дрібними перами, які вмочували в розтоплений віск і наклеювали позліткою («шумихою»). Зверху накладали різнокольорові шовкові стрічки, кінці яких опускали на плечі. Під час роботи дівчата підв’язували волосся стрічками, пов’язками.

Лопатушка (на Полтавщині) складалася з окремих колоподібних елементів із закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми.

Пов’язка — закріплений на каркасі яскрава вовняна хустка / “платок” (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди. За допомогою різнокольорових стрічок дівчата прикрашали ввесь комплекс вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або до вінка на потилиці, або пришиваючи до стрічки, яка пов’язувалася на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільця виготовляли з латуні, у вигляді низки тоненьких орнаментованих пластинок, що спадали на чоло. Чільця, що побутували в 19 ст. на Гуцульщині, зберегли багато архаїчних рис, які нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.

Зачіски та головні убори заміжніх жінок 

Зачіски заміжніх жінок помітно відрізнялися від дівочих. Заміжні жінки не заплітали волосся в коси, а, розділивши надвоє, зав’язували у джгут, звивали у плоский вузол на потилиці. Здавна у східних слов’ян існував звичай — дівчині, яка виходить заміж, накидати на голову покривало. Звичай не заплітати заміжній жінці волосся в коси в Україні також дуже давній і сягає, мабуть, тих часів, коли слов’янські дівчата взагалі не заплітали волосся в коси, а виходячи заміж, просто підбирали його. На значній території України зачіска жіночого волосся 19 – початку 20 ст. зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. У районах Подністров’я, на Бойківщині жінки заплітали волосся у дві коси, подовжені доплетеними до них «уплітами» з червоної вовни і спущеними на плечі, вкладали над чолом очіпок, зроблений з кольорової бавовняної хустки, міцно зав’язаної на дерев’яний обруч. Такий очіпок оздоблювали низкою великих “приколок” із блискучими золотистими головками. Від цього очіпка на плечах звисали дві довгі червоні стрічки — «партиці» поміж косами, що спадали нижче талії. Зверху на очіпок накидали білу хустку таким чином, щоб обидва кінці схрещувалися під бородою і зав’язувалися на шиї.

Засвітити волосся  є давній термін, що означав ходити з непокритою головою. Колись для заміжньої жінки це вважалося гріхом. За стародавніми народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті.

Кибалка є це є луб’яне кільце, на яке жінка намотувала волосся, перед цим розділивши його на дві частини і скрутивши кожну з них у джгут. Підкладки мали різні назви: «кибалка», «гибалка», «хомевка», «хомля», «обруч», «кичка». Кибалку у вигляді круга виготовляли із конопляного шнурка або скрученого полотна, дерева, лика, соломи. Кибалку накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх кибалки накладали «очіпок», який пов’язували «наміткою» або «хусткою».

Намітка – це прямокутний платовий жіночий головний убір. Це льняна або конопляна тонка чи взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина, що має довжину приблизно 5 м, ширину 50 см. Найхарактернішим способом пов’язування цього типу вбрання на середній Наддніпрянщині було обгортання його навколо очіпка та пов’язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид головного убору в різних етнографічних районах України мав різні назви.

Найпоширеніші були такі: «плат» (Волинь, західне Полісся), «завивало» (Полісся), «серпанок» (південне Полісся), «перемітка», «рантух» (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), «примітка» (Івано-Франківщина), «завійка», «наміт» (Прикарпаття), «намітка» (Подністров’я), «рушник» (Буковина), «рубок» (Лемківщина). Все це — рушникоподібне жіноче вбрання для голови. Незважаючи на їх локальні назви та відмінності у способі носіння, всі вони мали вигляд довгого шматка полотна (до 3-х метрів). Коротші кінці його були прикрашені пишним тканим переборним орнаментом. Короткі кінці намітки називали переміткові забори.

Очіпки. Очіпок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак та керпа були невід’ємною частиною головного убору заміжніх жінок. Навіть у наш час ще збереглися різні традиційні назви цього вбрання: очіпок твердий, чушка м’яка. Твердий очіпок-шапка шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою та мав чимало складних локальних форм і художніх рішень.

Варто відзначити, що очіпок, який одягала молода на весіллі, був символом щастя і продовження роду. Це свідчило про магічну функцію очіпка, одягнутого на голову в день весілля.

Убрус. На всій території України аж до кінця 19 ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми традиційного жіночого головного вбрання. Про давність цього типу вбрання свідчать літописні згадки, що відносяться зокрема до головного убору «убруса». Убрус зображено на мініатюрах XI ст., згадується він і письменниками подальших сторіч. На основі цих пам’яток можна твердити, що найдавнішим головним убором слов’янських жінок був шматок полотна, витканого з найтоншої пряжі, так званий убрус, назва якого збереглася в Україні до наших днів.

Це вбрання умовно назване платове. Його можна поділити на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з цих груп за способами пов’язування та запинання має безліч місцевих варіантів.

Хустки. До групи платового вбрання можна віднести і розповсюджене в Україні, особливо в другій половині 19 та у 20 ст., квадратне жіноче головне вбрання — хустки та шалі. Різнохарактерними були способи пов’язування хусток, які частково наслідували способи пов’язування наміток. На півночі України хустка пов’язувалася під підборіддям і кінці її зав’язувалися на маківці голови. Цьому способу передувало зав’язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям. На Київщині кінці платка жінки обгортали навколо шиї і зав’язували на потилиці. На середньому Подніпров’ї платок драпірувався у особливий спосіб довкруги очіпка, закриваючи потилицю. На Лівобережжі платок теж драпірувався довкруги голови, але вже залишав відкритим денце очіпка.

Чушка — збірний або м’який очіпок. Одягався під платове вбрання або під твердий очіпок.

Чоловічі зачіски.

Для найрозповсюдженіших чоловічих зачісок селянського населення України у 19 ст. характерне досить високе підрізання волосся навколо всієї голови. Зверху від маківки волосся прикривало підголені місця.

Підворота — зачіска, що була поширена в Україні на рубежі 19-20 ст. Волосся втиналося довкруги голови, а на потилиці залишалося довшим. Так підстригались і гуцули. Волосся підрізали на чолі, над очима, а ззаду залишали довгим, іноді заплітали його в одну чи дві коси.

Під макітру («в коло», «в кружок») — стрижка, яка побутувала в 17 ст., коли по насунутій на голову макітрі відтинали волосся рівно довкруж голови. Ця стрижка збереглася на Поділлі до початку 20 ст. їй передувала традиція голити всю голову, залишаючи на маківці довгого чуба — «оселедця», якого закручували за вухо. Ця традиція побутувала переважно серед запорозького козацтва.

Чоловічі головні убори 

«Брилі», «солом’яники». солом’яним брилям — капелюхам належить важливе місце серед головних уборів українських селян. солом’яні капелюхи плели у різні способи: рівною широкою стрічкою — «в зубчики», «луску», «косичкою» і таке. Перші носили назву простих, а другі зубчатих. Широкою популярністю користувалися капелюхи з широкими полями і головкою у вигляді усіченого конуса.

солом’яні капелюхи буковинського Поділля мали високе дно та вузькі, загнуті догори поля, які облямовувалися чорною стрічкою. Вони оздоблювалися квітами, ґерданами та перами з когутів. На Подністров’ї високі головки капелюхів прикрашували плетеними із різнокольорового бісеру «ґерданами», павиними перами, паперовими й волічковими квітами.

Шапки (капелюхи) були найдавнішим типом чоловічих головних уборів. селяни взимку носили шапки з овечого хутра або сукняні з хутровою опушкою. Ця стародавня традиція збереглася і на кінець 19 – початок 20 ст. У способі носіння головних уборів спостерігаються локальні відмінності. Шапки носили залежно від місцевих традицій — прямо на всю голову, заломлювали по середині, зсуваючи на потилицю або на бік («на бакер»).

Клепаня – це шапка гуцулів червоного або темно-синього сукна, підбита баранком і облямована лисячим хвостом, яку носили взимку. Кінці клепані можна було стягнути догори і зав’язати на тім’ї.

Кресаня – це є чорний фетровий капелюх у гуцулів. Дно його було обведене золотистим галоном, мосяжною узорною бляхою — «басаманом», а також різнокольоровими шнурками «байорками», «черв’ячками». Кресаню підтримував ремінець («підборідь») з червоного сап’яну, вибитий визеренчато мосяжними капелями. На Західній Україні парубки («легіні») оздоблювали капелюх-кресаню пір’ям глухаря («готура») або павиними хвостами («когути», «павуки»). Збоку капелюха-кресані звисали кулястої форми вовняні китиці («бовтиці»).

Кучма – це висока циліндрична, рідше півсферична, конусовидна шапка з овчини або з іншого хутра, яка була відома на території всієї України. Циліндрична форма смушевих шапок переважала на Поділлі і на півдні Волині. На півдні і південному заході України побутували конічної форми шапки зі зрізаним верхом, на Чернігівщині і на півночі, північному заході Волині прижилися шапки рогаті.

Мазниці чоловіки носили на Поділлі і в південній частині Волині. Це чорні великі смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, прикрашеним кольоровою стрічкою. сукно на денці було синього або зеленого кольору. На Поліссі й на Прикарпатті поширення набули кучми з чорної вовни з верхом синього або чорного сукна.

Малахай (капелюх) носили в холодну пору року на Чернігівщині. Це кругла хутряна шапка з навушниками.

Шпик – це зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлявся з червоного сукна або з чорної баранячої шкіри.

Шолом («йолом», «яломок», «магерка») – це є повстяні шапки давнього походження. Виготовлялися вони з коричневої або сірої повсті. За формою були півсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами (полями). суконні шапки з чотирикутним верхом, з хутровим або полотняним полем характерні для Волині.

Взуття 

Форма і матеріал для взуття виникли і розвивалися в різних регіонах України залежно від природних географічних умов, а також від виду господарчої діяльності та економічного становища селянства. В Україні побутувало взуття з рослинних стебел або з деревної кори («лика»), із шкіри та повсті. саме матеріалом обумовлювалася техніка виготовлення взуття. Воно було плетеним, стягнутим або шитим.

Аичаки (постоли з лика) – це є взуття, плетене з деревної кори. із двох способів плетіння цього типу взуття — скісного і прямого, на території України розповсюджений прямий. На виготовлення личаків бралося лико лози, липи, в’яза. Це взуття робилося з прямого плетіння підошви та петель обабіч ступні. На нозі личаки трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі. Аичаки недовговічні і тому у хаті завжди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести їх міг будь-хто із членів родини.

Постоли («моршні», «ходаки») — взуття, що збереглося в Україні до початку 20 ст. Це дуже давній і зручний загальнослов’янський тип шкіряного стягнутого взуття. Виготовлялось воно із товстої, якомога м’якої волячої або свинячої сиром’ятної шкіри. стягнуте взуття робилося із одного шматка шкіри. Залежно від конфігурації носка воно могло бути тупоносе і гостроносе. способи кріплення цього виду взуття до ноги, а також характер декоративного оформлення диктовані місцевими уподобаннями.

Сап’янці («чорнобривці») — святкові жіночі чоботи, котрі шилися із різнокольорової шкіри — сап’яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими вгору носками, невисокими халявами і вищими, ніж у чоловічих чоботах, підборами. Такі чоботи були рантовані і шилися, зазвичай, на праву та ліву колодку, виразно оформлялися орнаментом. Вони, як правило, були приналежністю вбрання лише дуже заможних жінок. У бідноти ж, коли й були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину, і вдягалася здебільшого на свята.

Чоботи — шите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще за давньокиївської доби. Однак широко ввійшли вони в селянський побут набагато пізніше, лише наприкінці 18 – в 19 ст., та й то головним чином заможного населення.

Прикраси

В кінці  19 – на початку 20 ст. в Україні серед сільського та міського населення побутували сережки, каблучки та велика група шийних та нагрудних з’ємних прикрас. Особливе естетичне значення мали нагрудні прикраси. Вони складалися з багатьох компонентів, гармонійно пов’язаних між собою, були обов’язковою складовою для всього комплексу вбрання, надавали йому локальної специфіки, композиційної завершеності. Вироблялися прикраси місцевими ремісниками-ювелірами або ж завозилися з інших країн. їх охоче купували на ярмарках та в спеціальних торгових рядах у великих містах. Вони завжди були модними селянськими «коштовностями».

Корали, бурштин, хрест, дукач, серги — це коштовності, які збиралися впродовж поколінь. Коштували вони часом більше ніж господарство і передавалися у спадок від покоління до покоління. Зберігалися як сімейна реліквія, були освячені незмінністю моди.

сережки-ковтки — один із найдавніших і обов’язкових загальнослов’янських видів жіночих вушних прикрас, які широко побутують дотепер. На давнє походження сережок вказує і значна кількість повір’їв, пов’язаних з ними. сережкам за народними повір’ями надавалася властивість знімати головний біль. За традицією, в піст або під час жалоби одягали найпростіші сережки у вигляді кільця; в першу шлюбну ніч молода знімала сережки, бо вважалося, що загубити сережку — на нещастя. В Україні в кінці 19 — першій половині

20 ст. майже з двохрічного віку дівчатам проколювали вуха. Маленькі дівчата носили мідні, старші — срібні, позолочені, а то й золоті сережки. Форма їхня була дуже різноманітною. Найбільшого поширення набули невеликі дуті каблучки або площинні, у формі напівмісяця — «калачики» з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині на рубежі 19—20 ст. були розповсюджені сережки «п’явочки» у вигляді кільця; «уточки» — кільце із зображенням качки; «метелики», «ягідки» із тонкого обідка з великим червоним камінцем — «вічком»; «маківки» у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До сережок іноді кріпилися привіски — «бовти», «телепони». стародавнє походження мають різноманітні металеві сережки гуцулів особливої грушоподібної форми.

Шийні та нагрудні прикраси складалися з багатьох компонентів, які мали місцеві особливості щодо матеріалу, техніки виготовлення, художніх прийомів, характеру поєднання їх у комплекс. До складу шийних та нагрудних прикрас входило різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестики, згарди, монети-дукачі). У Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або червоного намиста, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або прикріпленими до них «бовтунцями», «дармовісами». На Лівобережній Україні ширшого розповсюдження, як прикраса, отримав один великий дукач із розкішно оздобленим металевим бантом. На Правобережжі переважно носили 3-5 невеликі, з’єднані між собою монети. На Гуцульщині збереглися в народному побуті найдавніші залишки металевих прикрас — згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Крім згард, ще й у 20 ст. гуцули широко використовували намисто з різнобарвного венеційського скла, а також плетені з бісеру прикраси (силянки, ґердани).

Намисто було найпоширенішою складовою частиною жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Воно відрізнялося матеріалом, кольором, формою і способами носіння. Найбільше цінилося намисто із дорогих природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. В ряді районів Західної України зберігалася архаїчна традиція прикрашатися намистом із плодів рослин — «клокічка». В 19 ст. серед заможніших верств українського сільського населення було розповсюджене привізне намисто із гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінувалося і гуцульське намисто з венеційського різнокольорового скла, яке завозилося з Венеції.

Намисто бурштинове. На лівобережній Наддніпрянщині було поширене намисто з «щирого» бурштину, що добувався в околицях Києва. Носіння такого намиста у східнослов’янських народів було пов’язане з стародавніми повір’ями про те, що воно приносить здоров’я та щастя. Здебільшого носили одну довгу, масивну низку бурштину разом з кораловим намистом.

Намисто коралове набуло найширшого розповсюдження в Україні, хоча воно і було не кожному по кишені. ставлення до цього елементу прикрас відбилося і в його назвах. Добре, справжнє намисто, щирі корали, мудре намисто. Корали були різні за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Дешевші корали були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків — «колюче» намисто. Дорогі червоні корали оброблялися у вигляді овалу, барилець. На Правобережжі центральні великі намистини стягувалися срібною обручкою, в той час як на Лівобережжі між коралами нанизувалися срібні бусини («рифи», «пугвиці»). Кількість разків коралового намиста (у багатих – до 25) та характер обробки свідчили про статки їхнього власника.

Вважалося, що коралове намисто наділене особливими лікувальними властивостями. В часи жалоби та в піст замість червоного намиста одягали скляне — молочне або прозоре. На весіллях, від вінця до обряду одягання очіпка — за традицією, на молодій не було ніякого намиста. Після тридцяти років жінка нерідко відмовлялася від носіння намиста. Але в окремих випадках його носили й до сорока років. («Як якій добре жити, то й довше носить намисто»). Жінки похилого віку рідко носили намисто, та й то в незначній кількості і темного кольору. На свято, ідучи до церкви або «на музики», всі груди завішувалися різнокольоровим намистом. Добре коралове намисто було у заможніших, бідні купували намисто з різнокольорового скла.

Намисто скляне (недуте різнокольорове) або камінне поширилося з середини 19 ст. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. іноді на одну низку нанизували різнокольорові намистини. В кінці 19 – в першій половині 20 ст. в Україні розповсюджуються різнокольорові скляні, іноді як ялинкові, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості комплексу народного вбрання цього періоду. Намисто з доброго натурального каміння, хоча і вийшло на початку 20 ст. з ужитку зберігалося селянами впродовж всього 20 ст. Особливо коралове намисто було високо оцінене за своїми художніми якостями міським населенням і в 60і-70і роки 20 ст. отримало своє нове життя, використовуючись як прикраса для сучасного одягу.

Шийні прикраси з бісеру були традиційними на Прикарпатті, Закарпатті, Буковині і Поділлі. Різнокольоровий бісер нанизувався на шовкові або волосяні нитки, які плели або ткали для утворення мальовничого геометричного, іноді рослинного орнаменту. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали свої регіональні особливості за формою, способами плетіння, малюнком, колоритом.

Ґердани 

Ґерданик, герданка, гарда, крайка та лучка — шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Силянки, сильованки, силенки, плетенки, плетінки – це назви бісерних прикрас, що походять від техніки нанизування (силення) бісеру. Були і ткані нашийні бісерні прикраси. Виробництво прикрас з бісеру мало подальший розвиток і в 20 ст. Воно стало основою художнього промислу. Ця продукція має попит і тепер в Україні та за її межами.

Шийні металеві прикраси 

До традиційних народних шийних та нагрудних прикрас входили і ювелірні вироби з металу, які мали дуже давнє походження. Вони також були в Україні дуже різноманітні стосовно видів, функціонального призначення, місцевих традицій ювелірного виробництва.

Дукати  – це є монети, які стали пережитком давніх форм і займають особливе місце в комплексі українських традиційних нагрудних прикрас. Звичай перетворювати монету на прикрасу відомий багатьом народам, в тому числі і слов’янам. У різних народів монети нашивали на одяг, доповнювали ними ювелірні вироби або повністю виготовляли з монет окремі прикраси. Батьки нареченої готували своїй дочці прикраси з металу та коштовного каміння. В Україні в 19 – на початку 20 ст. побутували різні способи використання монет як прикрас 3-5-7 та більше монет скріплювалися між собою у вигляді намиста; монети прикріплювались також і до коралового намиста.

Дукач (личман) – це є прикраса у вигляді окремої медалевидної монети з металевим бантом. Дукач у вигляді великої монети — дуката і прикріпленого до неї металевого і прикрашеного коштовним камінням банта займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Дукачами у 19 і 20 ст. називали і дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки.

Відповідно до цього в одних місцевостях України дукач на початку 20 ст. лишався народною святковою прикрасою, в інших — дукачі носили щодня не тільки дорослі, а й діти. Найбільший інтерес дукачі становлять як пам’ятки народного мистецтва, що донесли до нас десятки найрізноманітніших, подекуди зовсім не властивих селянському побутові композицій і сюжетів. Використовувались австрійські дукати, а згодом російські рублі та місцеві підробки рубля — вироби з якими-небудь зображеннями. Особливе значення має група дукачів місцевого виготовлення. Дукачі ж у власному розумінні цього слова та дукачі-намисто більше характерні для Лівобережжя. Вони побутували на Чернігівщині, Полтавщині та на слобідській Україні. Часом обидві традиції — носити намисто з дукачів та один медалевидний дукач не виключали одна одну.

Згарди — архаїчна українська шийна прикраса культового призначення гуцулів. Вони були у вигляді нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими нанизувалися мідні трубочки чи спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Рифи(пугвиці) — металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Вироблялися місцевими ремісниками-ювелірами. Врівноважували великі металеві дукачі.

Shortlink for this post:
https://uk-ua.vedavrat.org/?p=11540