Стародавнє свято “Рахманський Великдень“, «Права середа», “Суха середа”, «Преполовеніє»

Рахмани / брахмани — це є благочестиві, блаженні люди. Своє життя вони проводять у особливому стану свідомості. У деякому сенсі вони живуть в позачасовому просторі. Рахмани – це ще пращури. Вони живуть у своєму, відмінному Світі. Пращури можуть бути прикладом для нас. Звідси й прислів’я: “Постимо як рахмани” – себто добродійно і шляхетно.

Святкують Рахманський Великдень в Україні та Білорусі у середу на четвертий тиждень по Великодні. Рахманський Великдень (Права середа, Суха середа, Преполовеніє) — традиційне свято, яке відзначають тисячі років. Має прадавні, дохристиянські корені. Припадає на 25-й день після Великодня.

Рахманський Великдень (Брахманський Великдень) – це середина між Великоднем та Зеленою Неділею за постійним календарем (7*6=42 днів, а половина = 21 день). На схемі річної “восьмикутної зірки” середа середини квітня припадає на вершину і вказує на схід, там де народжується Сонце і знаходиться Рай-Вірій. У Триглаві на свято вказує середній зуб, що символізує Праву. Це Свято Стихії Вогню.

У Білорусі та Україні (Волинь, Поділля, тощо) “права середа” називається “рахманським Великоднем”. Ця назва вказує на якесь особливе значення Правої середи, вже забуте в народі, бо народ не знає, що саме означає «Рахманський Великдень», а розуміє лише, що він залишився від рахманів, які колись жили. Права середа є свято повного розквіту Весни, як й трав’яний день Симона Зилота.

У Праву середу в звичаї було їздити на ярмарок. Печуть паски. На Рахманський Великдень годиться обливатися водою.

В багатьох областях України характерною ознакою усіх Великоднів є таріль з формою могили-кургана, яку обкладали червоними писанками. Це свідчить про індоєвропейську давнину Великодня, бо лише тоді — за Рік-Ведою — вже шанували червоного Мартандру. У Велесовій Книзі він теж описано як «Прозвісник життя», його символізує весняне «Сонце» — Сур’ю (Сурію) у 1-му Раші “Меша”.

На початку 20 століття Рахманський Великдень потужно відзначали в Україні (Київщині, Полтавщині, Херсонщині, Поділлі) та Білорусі. Про особливості обряду Рахманського великодня на Гуцульщині йдеться у працях етнографів Софрона Витвицького «Історичний нарис про гуцулів» (Львів, 1863) та Володимира Шухевича «Гуцульщина», IV том (Львів, 1904).

Рахманський Великдень гуцули відзначають з пошаною. Четвертої середи у свята великодніх обходять гуцули Рахманський Великдень. Вдома на знак свята здержуються від усякої роботи. Після заходу сонця, коли на небосхилі з’явилася вечірня зоря, сходиться до хати уся родина. Господар дому стає посеред хати і мовить: «Ходіть, — будемо ся всі ділити нині; коли могли ся в сей Великдень дванадцять Рахманів одним яйцем поділити, то бізівно (певно) і для нас одного стане». Наділивши всіх, дає найменшій дитині і той шматочок. (С. Витвицький).

Бориса Грінченка вважав, що «рахман» означає «праведна людина, права людина» [православна людина]. Таке саме трактування цього слова – в праці Володимира Шухевича: «рахмани це світі люди, черці [ченці], справедливі руснаки (русини), люди правої віри; ми завдячуємо їм наше життя, вони рахмани се наші кревні (кровні)». С.Витвицький зазначає: «Рахманин є ідеал злагідного життя».

~~~ 

В Україні та Білорусі з давніх часів знали про рахманів-брахманів. Вони описані в книги ‘Ріг-Веда‘. Найранішу місцеву писемну згадку про них подає «Велесова книга», написана волхвами (жерцями) в 9 столітті [до християнства]. Аркуш 37-й починається словами: «Се б’є крильми Мати-Птиця, що браманове йдуть на нас» (ВК, 124). Зустрічається багато інших «ведичних» Деват (Небесних Сил), зокрема, Індра, Вишень, Сур’я, Тваштар, Кришень, тощо.

У «Повісті врем’яних літ» Нестор схвально відгукується про брахманів-укріан, відомих своїм благочестям. В «Історії» Татищева читаємо: «Укриане — глаголемые брахманы астровници — иже от прадед наказанием и благочестием прославляяся, мясо не едят, вина не пиют и никоея злобы не творят, страха ради вкорененного им, ибо паче хранят предания прилежащих к ним индов» (Яценко, 61-68).

Тобто Рахманський Великдень — це є свято брахманів; і воно пов’язано з індійськими подібними традиціями. Тут очевидна схожість брахманів-укріан з бхатріанами — насельниками стародавньої Бхатрії. Давня індійська традиція каже про брахманів як колишніх вихідців з ‘кшатрійських’ — воїнських — станів, що дотримувалися брахманських приписів. Таке саме ставлення індійської традиції та до сікхів-скіфів.

Рахмани (брахмани) — це є святі люди, праведники. Про них дослідники зібрали чималий матеріал. Зокрема, Павло Чубинський, котрий одним із перших звернув увагу на побутування в фольклорі знання про праведників-рахманів. Олекса Воропай відзначає, що найдавніша літературна згадка про рахманів-брахманів зустрічається ще в літописі Нестора, котрий посилається на Георгія Амартола, що в другій половині 9 століття написав свою хроніку — одне з найстаріших джерел слов’янської історичної літератури. Одночасно О.Воропай подає знання про рахманів і Рахманський Великдень. Воно ще називається Переполовення (день, на який припадає половина [середина] періоду часу між Великоднем і Зеленими святами), також називається Права Середа.

С. Килимник зазначає, що в народній творчості, серед численних сказань-апокрифів є оповіді про рахманів і Рахманський Великдень: далеко — в Раю — живуть блаженні люди рахмани. Блаженне життя рахманів — праведних людей — подано в «Ходінні Зосими до рахманів». Зосима 40 днів нічого не їв і благав Бога показати йому Країну блаженних. Це збулося — після пригод він опинився в Землі рахманів, пробув серед них 7 днів і побачив їхнє життя.

Є також апокриф про “Зустріч Олександра Македонського з рахманами”. З нього можна узнати, що вони подібні “індійським” брахманам. Рахмани день-і-ніч моляться, харчуються плодами й п’ють воду з джерела біля кореня священного дерева. У них немає золота й срібла. Янголи прилітають до рахманів і сповіщають про праведних людей, скільки кому визначено жити. У піст рахмани живляться манною з неба. Вони знають про зміну Часу. Рахмани живуть до 120, до 360, і навіть до 1800 років. Вони знають, коли настане смертна година і вмирають без остраху і страждання.

Знання про рахманів-брахманів пов’язано з тим, що сторона, в якій сходить Сонце — “райська”, там “Рай” та “Весна”, вічне Світло. На сході живуть рахмани — браміни. Письменниця Наталя Кащук у статті «Рахманський Великдень» каже, що в це свято дорослі люди ідуть до потоків, а дівчата і юнаки стрибають через воду й вогонь. І щаслива буде та сім’я, яка створилася на Рахманський Великдень. Це свята показу єднання людини з Духом (предками) та з Природою (всесвітом). Слово рахман має кілька значень: «мешканець Раю», «праведник», «старець». . Прикметник рахманний означає «сумирний» («су-мирний»), «лагідний». Це означення вжиткове як щодо людей, так і щодо землі (“рахманна земля”), тощо. Поети пишуть про “рахманну журбу”.

Знання про свято Рахманський Великдень / Права середа засвідчено й у білоруській мові. Слово “рахман” було відоме білорусам. «Туровський словник» подає багато слів, похідних від “рахман”. Це іменники “рахманеча” й “рахманіна” зі значенням «дуже спокійна людина»: “Попаліса на такіх рахманечоу, а ек бу на бойкіх, то й голова злецела б”, або “Рахманіна да добрец чоловік ее”. Прикметник “рохманезны” у білоруській мові означає «дуже спокійний», «винятково мирний»: “Вон чоловік, таке рохманезно целя!”

Як і в українській мові “рахманний”, так і в білоруській мові “рахманы” мають однакові значення: 1) спокійний, лагідний, тихий — “А інша корова рохмана, то й одзін чоловек можа пераняць”; 2) несмілий, соромливий — “Была рахмана-рахмана, да потом стала смела”; 3) слухняний — “На рохманого нарваліса, да усе его и его посылаюць”; 4) приручений, свійський — “На зіму буська кінулі, да такі ужэ буу рахманы, да замерз недзе” (ТС, IV 287).

Як бачимо, і в білоруській мові існує дві форми слова — “рахманы” й “рохманы”, як і в українській — “рахманний” і “рохманний”. В українців існують і дві форми прізвища — Рахманенко й Рохманенко. “Рахман”/”рохман” э основа і для інших українських прізвищ: Рахман-Рохман, Рахманин-Рохманин, Рахманюк-Рохманюк, Рахманець-Рохманець, Рахманченко-Рохманченко Рахманний-Рохманний, тощо. А також для українських назв: історичне місто Рахманів на Чернігівщині, Рахманівка на Дніпровщині, Рохманів на Тернопільщині. Село Рохманів було в колишньому Стародубському повіті (ОЛУ, 143).

Таким чином, українці та білоруси віддавна знали про рахманів-брахманів, причому знали не з чиїхось уст, а з власного досвіду. Це рясно й глибоко відбилося в українських святах, прізвищах, назвах і фразеологізмах. Українці та білоруси знали рахманів іще в “язичницькі” — дохристиянські — часи. Степан Килимник підкреслює, що найбільш характерне те, що Рахманський Великдень відомий тільки в Україні та Білорусі, причому з дуже давніх часів (УР, ІІ 221). Олекса Воропай доходить висновку, що це свято — залишок стародавніх, іще дохристиянських традиції та українців (ЗНН, ІІ 50). Український фольклор зберігає пам’ять про те, що рахмани жили на Сході, біля моря, де колись існувала ‘Сіндика‘ (“Сіндська Скіфія”, ‘Індіка’), тобто Індія-Арія. Сіндика / Індія, про яку писав Геродот у 5 столітті до н.е., була на Таманському півострові. А сінди-сувіри (інди-арії), тотожні українським та білоруським сіверам (ВКЛ), входили до тисячолітньої Боспорської держави, попередниці України.

Родомир Коляда
http://youtube.com/channel/UCezS9ZPcpmmMAko6A3O0cnw

‘

‘

‘

Shortlink for this post:
https://uk-ua.vedavrat.org/?p=11700